Конституційне подання

За ініціативою народного депутата України Тищенка О.І. було підготовлено його робочою групою, та 16 жовтня 2012 року зареєстровано у Конституційному Суді України два конституційних подання за підписами 51 народного депутата України фракції «БЮТ-«Батьківщина» щодо невідповідності Конституції України (неконституційності) Закону України "Про засади державної мовної політики", а також щодо неконституційності цього Закону у зв’язку з порушенням процедури його розгляду та прийняття.

До Конституційного Суду України

вул. Жилянська, 14, м. Київ, 01033

 

Суб’єкта права на конституційне подання:

51 народного депутата України

 

Уповноважні за дорученням:

Соболєв Сергій Владиславович

Шустік Олена Юріївна

Сас Сергій Володимирович

 

 

Конституційне подання

щодо невідповідності Конституції України (неконституційності)

Закону України "Про засади державної мовної політики" від "03" липня 2012 року № 5029-VI

у зв’язку з порушенням процедури його розгляду та прийняття

 

Реалізуючи право, надане пунктом 1 частини першої статті 150 Конституції України, статтями 13, 39 і 40 Закону України "Про Конституційний Суд України" від 16.10. 1996 року № 422/96-ВР (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, № 49, ст. 272) звертаємося до Конституційного Суду України з проханням визнати неконституційним Закон України "Про засади державної мовної політики" від 03.07.2012 року № 5029-VI (Голос України від 10.08.2012 року, № 146; Офіційний вісник України від 20.08.2012 року, № 61, стаття 2471, Інтернет-сервер Верховної Ради України http://zakon.rada.gov.ua/rada/show/5029-17), набрав чинності 10.08.2012 року (далі – Закон України № 5029-VI).

Статтею 1, частиною першою та другою статті 8 Конституції України від 28.06.1996 року, № 254к/96-вр (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, № 30, ст. 141) Україна проголошена демократичною, правовою державою, в якій визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Відповідно до першої та другої частин статті 152 Основного Закону, Закони та інші правові акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.

На думку суб’єкта конституційного подання, Закон України № 5029-VI є неконституційним у зв’язку з порушенням права законодавчої ініціативи народних депутатів України, процедури його розгляду та прийняття, передбаченої Конституцією України.

Право законодавчої ініціативи – це право на подання до Верховної Ради України та обов’язковий розгляд нею законодавчої пропозиції, законопроекту чи поправки до проекту Закону.

При розгляді проекту Закону України "Про засади державної мовної політики" від 26.08.2011 року № 9073 (далі – проект Закону № 9073) було порушено право законодавчої ініціативи народних депутатів України.

В Основному Законі закріплено загальні засади законодавчого процесу та визначено суб'єктів права законодавчої ініціативи. Відповідно до частини першої статті 93 Конституції України, право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить Президентові України, народним депутатам України, Кабінету Міністрів України і Національному банку України.

У Рішенні Конституційного Суду № 5-рп/2001 від 17.05.2001 року по справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 93 Конституції України, частини першої статті 35 Закону України "Про бюджетну систему України" (справа про зміни до закону про бюджет № 1-12/2001), Конституційний Суд України дав тлумачення частини першої статті 93 Конституції України, згідно з яким Президент України, народні депутати України, Кабінет Міністрів України, Національний банк України можуть подавати до Верховної Ради України законопроекти з будь-якого питання, крім тих законопроектів, які відповідно до Конституції України можуть вноситися спеціально визначеними нею суб'єктами права законодавчої ініціативи (пункт 1 резолютивної частини). В абзаці другому пункту 2 мотивувальної частини цього рішення Конституційний Суд України констатував, що частина перша статті 93 Основного Закону України не передбачає відмінностей щодо змісту й обсягу наданого зазначеним суб'єктам права законодавчої ініціативи.

Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, яка міститься в Рішенні № 5-зп від 30 жовтня 1997 року у справі щодо офіційного тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України "Про інформацію" та статті 12 Закону України "Про прокуратуру" (справа К.Г.Устименка № 18/203-97), винятки з конституційних норм встановлюються самою Конституцією України, а не іншими нормативними актами (пункт 4 резолютивної частини).

У Рішенні Конституційного Суду України № 7-зп від 23 грудня 1997 року у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України "Про Рахункову палату Верховної Ради України" (справа про Рахункову палату № 01/34-97) Конституційний Суд України зазначив, що верховенство конституційних норм поширюється на всі сфери державної діяльності, в тому числі і на законотворчий процес. Верховна Рада України, приймаючи закони, не має права допускати невідповідностей щодо будь-яких положень, прямо закріплених в Конституції України (абзац четвертий пункту 1 мотивувальної частини), перерозподіл конституційної компетенції шляхом прийняття закону є можливим тільки шляхом внесення змін до Конституції України (абзац двадцять другий пункту 3 мотивувальної частини).

Неприпустимість звуження права законодавчої ініціативи народних депутатів України підтверджено Рішенням Конституційного Суду України № 12-рп/2012 від 30 травня 2012 року у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 202 Регламенту Верховної Ради України, затвердженого Законом України "Про Регламент Верховної Ради України", у редакції Закону України "Про внесення зміни до Регламенту Верховної Ради України" (справа про законодавчу ініціативу № 1-19/2012).

Всупереч вимогам статті 93 Конституції України при прийнятті Закону України № 5029-VI у другому читанні було порушено право законодавчої ініціативи народних депутатів України.

До проекту Закону № 9073 народними депутатами України було подано дві тисячі п’ятдесят чотири пропозицій та поправок (довідка голови комітету від 19.07.2012 року № 04-21/3-567 (139440) додається).

22 червня 2012 року сектератіат Комітету підготував та передав для ознайомлення проект порівняльної таблиці всім народним депутатам – авторам поправок та пропозицій, а саме: Білозір О.В., Бондаренку В.Д., В’язівському В.М., Ганущаку Ю.І., Геращенко І.В., Гнаткевичу Ю.В., Григорович Л.С., Гримчаку Ю.М., Гриневецькому С.Р., Ковалю В.С., Давиденку А.А., Джоджику Я.І., Деревляному В.Т., Зайцю І.О., Зваричу І.Т., Каплієнку В.В., Кармазіну Ю.А., Карпуку В.Г., Ківалову С.В., Катеринчуку М.Д., Кириленку В.А., Ключковському Ю.Б., Князевичу Р.П., Колесніченку В.В., Косіву М.В., Костенку Ю.І., Ковалю В.С., Кондратюку О.К., Кульчинському М.Г., Литвину В.М., Лукашуку О.Г., Матвієнку А.С., Мовчану П.М., Мойсику В.Р., Парубію А.В., Прокопчуку Ю.В., Стецьківу Т.С., Стойку І.М., Тарасюку Б.І., Ткачу Р.В., Томенку М.В., Чорноволенку О.В., Черноморову О.М., Чуднову В.М., Шарову І.Ф., Швецю В.Д., Шемчуку В.В., Яворівському В.О., Яценюку А.П. (Реєстр вихідної кореспонденції Апарату Верховної Ради України від 22.06.2012 року № 120980, листи-повідомлення Комітету з питань культури і духовності від 22.06.2012 року № 04-21/3-517 (120980) додаються).

Відповідно до статті 85 Конституції України, одним із повноважень Верховної Ради України є прийняття законів.

Порушення положень статті 93 Конституції України при прийняті Закону України № 5029-VI, в свою чергу, спричинило перешкоджанню Верховній Раді України – єдиному органу законодавчої влади, здійснювати свої обов’язки у встановленому законом порядку та діяти в межах її компетенції.

03.07.2012 року на п’ятдесят п’ятому пленарному засіданні Верховної Ради проект Закону № 9073 не було надано народним депутатам у вигляді порівняльної таблиці, що унеможливило розгляд та обговорення пропозицій та поправок, поданих до вказаного проекту закону суб’єктами законодавчої ініціативи.

Такі дії перешкодили реалізації права законодавчої ініціативи парламентарів, встановленого статтею 93 Конституції України. Народних депутатів України позбавили права внести виправлення, уточнення, а також усунути помилки та суперечності у тексті законопроекту під час другого читання, що підтверджує стенограма п’ятдесят п’ятого вечірнього пленарного засідання десятої сесії Верховної Ради України шостого скликання.

Згідно з положеннями статті 6 Конституції України, державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України, що підтверджується абзацом першим пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 29.09.2009 року № 22-рп/2009 у справі за конституційним подання Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Кабінету Міністрів України "Про запобігання кризовим явищам у вугільній промисловості" (справа про відчуження майна державних вугледобувних підприємств № 1-45/2009).

Відповідно до положень статті 82 Основного Закону, порядок роботи Верховної Ради України встановлюється Конституцією України та Законом України "Про Регламент Верховної Ради України" (далі – Регламент) від 10.02.2010 року № 1861-VI (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2010, № 14-15, № 16-17, ст.133) {Із змінами, внесеними згідно із Законом № 1952-VI ( 1952-17 ) від 09.03.2010, ВВР, 2010, № 16-17, ст.134}.

Оскільки вказана норма Конституції України за своїм цільовим призначенням є відсильною (бланкетною), норми Регламенту, породжені Конституцією, та їх дотримання є обов'язковим конституційним приписом.

Регламентом встановлено порядок підготовки і проведення сесій Верховної Ради, її засідань, зокрема, порядок реєстрації законопроектів, їх включення до порядку денного, надання законопроектів народним депутатам, особливості їх розгляду, у тому числі у першому та другому читаннях, строки надання пропозицій та поправок, усунення суперечностей та внесення редакційних уточнень, прийняття законів.

При розгляді проекту Закону № 9073 було порушено процедуру розгляду законопроектів у другому читанні, встановлену Регламентом, зокрема проект Закону № 9073 не був розданий народним депутатам України для ознайомлення, не було дотримано процедури його обговорення в другому читанні.

05 червня 2012 року Верховна Рада України прийняла проект Закону № 9073 у першому читанні за основу. Варто зазначити, що Комітет з питань культури і духовності рекомендував Верховній Раді України відхилити зазначений проект (протокол засідання Комітету № 117 від 23 травня 2012 року, адреса посилання: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?pf3511=41018).

Постановою Верховної Ради України № 4870-VI від 05.06.2012 року про прийняття за основу проекту Закону № 9073 (додається) було доручено Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності доопрацювати зазначений законопроект з урахуванням зауважень і пропозицій суб’єктів права законодавчої ініціативи та внести його на розгляд Верховної Ради України у другому читанні.

Відповідно до положень частини другої та шостої статті 89 Конституції України, Комітети Верховної Ради України здійснюють законопроектну роботу, готують і попередньо розглядають питання, віднесені до повноважень Верховної Ради України. Організація і порядок діяльності комітетів Верховної Ради України, її тимчасових спеціальних і тимчасових слідчих комісій встановлюються законом.

У першому абзаці пункту 4.2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України № 5-рп/2003 від 5 березня 2003 року у справі за конституційним поданням Національного банку України про офіційне тлумачення положень статті 86, частини другої статті 89 Конституції України, частини другої статті 15, частини першої статті 16 Закону України "Про статус народного депутата України" (справа про звернення народних депутатів України до Національного банку України № 1-6/2003) зазначено, що Комітети Верховної Ради України утворюються Верховною Радою України для здійснення законопроектної роботи, підготовки і попереднього розгляду питань, віднесених до повноважень Верховної Ради України (частини перша, друга статті 89 Конституції України). За своїм конституційним статусом комітети Верховної Ради України є органами, які мають предметно визначену компетенцію і забезпечують здійснення парламентом його повноважень. Отже, діяльність комітетів Верховної Ради України пов'язана з вирішенням питань, віднесених до повноважень Верховної Ради України.

03 липня 2012 року о 14 годині на засіданні Комітету з питань культури і духовності було створено робочу групу з опрацювання прийнятого у першому читанні за основу проекту Закону № 9073 (Витяг з протоколу № 122 від 03.07.2012 року додається) та доручено секретаріату Комітету підготувати попередній графік засідань робочої групи.

Незважаючи на проведену роботу, Комітет з питань культури і духовності, всупереч вимогам частини другої та шостої статті 89 Конституції України, статей 1 та 15, 16 Закону України "Про комітети Верховної Ради України" від 04.04.1995 року № 116/95-ВР (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1995, № 19, ст.134) був фактично позбавлений можливості забезпечити належну підготовку проекту Закону № 9073 для його розгляду у другому читанні. Того ж дня, на п’ятдесят п’ятому вечірньому пленарному засіданні десятої сесії Верховної Ради України шостого скликання, на голосування парламенту було винесено редакцію проекту Закону № 9073, ухвалену у першому читанні.

Відповідно до статті 117 Регламенту, законопроект, підготовлений до другого чи повторного другого читання, має бути завізований головою головного комітету, керівником секретаріату цього комітету, керівниками юридичного і редакційного підрозділів Апарату Верховної Ради. Якщо законопроект завізований із зауваженнями, вони додаються до супровідних документів, які надаються народним депутатам разом із законопроектом.

Проект Закону № 9073, всупереч встановленому Конституцією України порядку роботи Верховної Ради України, не був належним чином підготовлений до другого читання, не завізовувався головою головного комітету (Комітету з питань культури і духовності), керівником секретаріату цього комітету, керівниками юридичного і редакційного підрозділів Апарату Верховної Ради України, як передбачено статтею 117 Регламену.

При цьому статтею 118 Регламенту встановлено, що законопроект, підготовлений до другого читання, подається у вигляді порівняльної таблиці, яка має містити:

1) текст законопроекту, прийнятого за основу;

2) усі внесені та не відкликані пропозиції (можливо, із стислим обґрунтуванням), поправки, що мають суцільну нумерацію і розміщуються на рівні з відповідними статтями законопроекту, із зазначенням ініціаторів їх внесення - суб'єктів права законодавчої ініціативи;

3) висновок головного комітету щодо внесених пропозицій, поправок;

4) остаточну редакцію статей законопроекту, що пропонується головним комітетом для прийняття у другому читанні.

Проект Закону № 9073 не було подано у вигляді порівняльної таблиці, що мала б містити усі внесені пропозиції, поправки, а також остаточну редакцію статей законопроекту.Порушення порядку роботи Верховної Ради України при прийнятті Закону України № 5029-VI у другому читанні полягав також у недотриманні вимог статті 119 Регламенту.

Всупереч вимогам статті 119 Регламенту, під час розгляду проекту Закону № 9073 у другому читанні Верховна Рада не проводила його постатейне обговорення та голосування.

Згідно з положеннями статті 120 Регламенту, під час розгляду законопроекту в другому читанні проводиться обговорення кожної статті в порядку її нумерації в запропонованій головним комітетом редакції, якщо не прийнято рішення про розгляд законопроекту в іншому порядку, відповідно до статті 119 цього Регламенту.

Обговорення кожної статті проекту Закону № 9073 в порядку її нумерації в запропонованій головним комітетом редакції не проводилося. Рішення про розгляд законопроекту в іншому порядку відповідно до статті 119 Регламенту також не приймалося.

03.07.2012 року проект Закону № 9073 перед прийняттям взагалі не обговорювався, що підтверджує стенограма п’ятдесят п’ятого вечірнього пленарного засідання десятої сесії Верховної Ради України шостого скликання: (http://static.rada.gov.ua/zakon/skl6/10session/STENOGR/03071210_55.htm).

На п’ятдесят п’ятому вечірньому пленарному засіданні десятої сесії Верховної Ради України шостого скликання Першим заступником Голови Верховної Ради України Мартинюком А.І. було надано слово народному депутату України Єфремову О.С., який вніс пропозиції наступного змісту: "Уважаемый Адам Иванович, уважаемые коллеги, я хотел бы войти со следующим предложением, исходя из того, что мы проголосовали до этого. Мы видим, какая ситуация складывается вокруг законопроекта 9073 "Про засади державної мовної політики" и фракция Партии регионов, и фракция Коммунистической партии настаивает на том, чтобы мы сейчас поставили рассмотрение данного законопроекта в зале. Мы просим поставить вопрос на голосование".

Головуючий: "Хто за те, щоб розглянути цей законопроект, прошу визначатись." О 16 годині 09 хвилин 02 секунди двісті сорок один народний депутат України пітримали пропозицію головуючого.

Після чого Мартинюк А.І. поставив на голосування проект Закону № 9073: "Я ставлю на голосування прийняти закон 9073 в редакції… Прошу голосувати, голосуємо".

Головуючим на п’ятдесят п’ятому вечірньому пленарному засіданні десятої сесії Верховної Ради України не було повідомлено, в якій саме редакції проект Закону № 9073 ставиться на голосування.

Не дотримуючись вимог статті 121 Регламенту стосовно особливостей голосування при розгляді законопроектів у другому читанні та прийнятті рішень за результатами їх розгляду, проект Закону № 9073 без постатейного обговорення було поставлено головуючим на розгляд.

О 16 годині 09 хвилин 35 секунд рішення було прийнято голосами двісті сорока восьми парламентарів та оголошено засідання Верховної Ради України закритим.

Фактичний розгляд проекту Закону № 9073 зайняв часовий проміжок з 16:08:47 до 16:10:51 (дві хвилини чотири секунди) (адреса посилання на офіційному веб-сайті Верховної Ради України: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/radac_gs09/pd_n?day_=03&month_=07&year=2012&krit=0).

Конституційний Суд України в Рішенні № 20-рп/2010 від 30 вересня 2010 року у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України "Про внесення змін до Конституції України" від 8 грудня 2004 року № 2222-IV (справа № 1-45/2010 про додержання процедури внесення змін до Конституції України) зазначає: "Вирішуючи питання, порушені у конституційному поданні, Конституційний Суд України виходить з того, що конституційному контролю підлягає не зміст Закону № 2222-IV, а встановлена Конституцією України процедура його розгляду та ухвалення".

Аналогічний підхід був застосований Конституційним Судом України у Рішенні від 07 липня 2009 року № 17-рп/2009 у справі про конституційно встановлену процедуру набрання чинності законом. Вказаним рішенням визнано неконституційним Закон України "Про внесення змін до деяких законів України щодо повноважень Конституційного Суду України, особливостей провадження у справах за конституційними зверненнями та недопущення зловживань правом на конституційне подання" від 19 березня 2009 року № 1168-VI" (абзац перший пункту 4 мотивувальної частини). У четвертому абзаці пункту 5 мотивувальної частини цього ж Рішення, Конституційним Судом України підтверджується, що: "Дотримання встановленої Конституцією України процедури розгляду, ухвалення та набрання чинності законами, у тому числі й законами про внесення змін до Конституції України, є однією з умов легітимності законодавчого процесу".

Загалом, при здійсненні процедурного розгляду Верховною Радою України проекту Закону № 9073 було порушено положення статей 82, 89 Конституції України, статей 117, 118, 119, 120, 121 Регламенту, статей 1, 15, 16 Закону України "Про комітети Верховної Ради України".

Крім того, відповідно до частини третьої статті 84 Конституції України голосування на засіданнях Верховної Ради України здійснюється народним депутатом України особисто.

Під час голосування 03.07.2012 року за прийняття проекту Закону № 9073 в цілому у залі засідань були відсутні народні депутати України, чиї голоси було використано на підтримку зазначеного законопроекту. Відповідно до даних письмової реєстрації відсутніми були 78 народних депутатів України. Голосувати за прийняття відповідного рішення могли лише 209 осіб, а це не є більшістю від складу Парламенту, яка необхідна для прийняття законів.

Значна частина народних депутатів під час голосування знаходилася поблизу президії, а отже, фізично не могла голосувати. Кількість присутніх була значно меншою, ніж та, яка необхідна для прийняття рішень (законів) Верховною Радою, що унеможливлювало прийняття цього Закону.

Такі дії суперечать положенням статті 91 Конституції України, відповідно до якої Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених цією Конституцією.

Суб’єкт конституційного подання акцентує особливу увагу на Рішенні Конституційного Суду України від 30.09.2010 року № 20-рп/2010 по справі №1-45/2010, яким встановлено, що законодавчі акти, прийняті з порушенням процедури їх прийняття, підлягають скасуванню. Вказане рішення згідно п. 4 його резолютивної частини є обов’язковим до виконання на території України, тобто має преюдиціальне значення для відповідної сфери правовідносин.

Відповідно до статті 69 Закону України "Про Конституційниц Суд України", рішення і висновки Конституційного Суду України рівною мірою є обов'язковими до виконання.

Згідно з частинами першою та другою статті 15 Закону України "Про Конституційний Суд України", підставами для прийняття Конституційним Судом України рішення щодо неконституційності правових актів повністю чи в їх окремих частинах є невідповідність Конституції України, порушення встановленої Конституцією України процедури їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.

Відповідно до частини першої сттті 68 Конституції України, кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Виходячи з вищенаведеного, керуючись статтею 147, пунктом 1 статті 150, статтею 152 Конституції України, пунктом 1 статті 13, статтями 15 та 40 Закону України "Про Конституційний Суд України",

просимо:

визнати таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) Закон України "Про засади державної мовної політики" від 03.07.2012 року № 5029-VI – повністю.

Брати участь у конституційному провадженні за цим поданням доручено народним депутатам України:

1. Народний депутат України Соболєв Сергій Владиславович (адреса: м. Київ, вул. Грушевського, 5, e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду , тел.: 255-35-32).

2. Народний депутат України Шустік Олена Юріївна (адреса: м. Київ, вул. Грушевського, 5, e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду , тел.: 255-20-42).

3. Народний депутат України Сас Сергій Володимирович (адреса: м. Київ, вул. Грушевського, 5, e-mail: Sas. Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду , тел.: 255-43-60).

 

Перелік документів і матеріалів, що додаються

1. Витяг із Конституції України від 28.06.1996 року, № 254к/96-вр, (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, № 30, ст. 141) (статті: 1, 8, 68, 82, 84, 85, 89, 91,93,147, 150, 152) (додаток № 1, на 7-ми арк.).

2. Витяг із Закону України "Про Регламент Верховної Ради України" від 10.02.2010 року № 1861-VI (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2010, № 14-15, № 16-17, ст.133) (статті: 98, 117, 118, 119, 120, 121) (додаток № 2, на 6-ти арк.).

3. Витяг із Закону України "Про комітети Верховної Ради України" від 04.04.1995 року № 116/95-ВР (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1995, № 19, ст.134) (статті: 1, 15, 16) (додаток № 3, на 3-х арк.).

4. Витяг із Закону України "Про Конституційний Суд України" від 16.10.1996 року № 422/96-ВР (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, № 49, ст. 272) (статті: 13, 15, 39, 40, 69) (додаток № 4, на 3-х арк.).

5. Закон України "Про засади державної мовної політики" від 03.07.2012 року № 5029-VI (Голос України від 10.08.2012 року, № 146; Офіційний вісник України від 20.08.2012 року, № 61, стаття 2471) (додаток № 5, на 31-му арк.).

6. Рішення Конституційного Суду України № 7-зп від 23 грудня 1997 року (Офіційний вісник України від 22.01.1998 — 1998 р., № 1, стор. 151, стаття 23, код акту 4600/1998) (додаток № 6, на 25-ти арк.).

7. Рішення Конституційного Суду України № 5-зп від 30 жовтня 1997 року (Офіційний вісник України — 1997 р., № 46, стор. 126, код акту 4310/1997) (додаток № 7, на 8-ми арк.).

8. Рішення Конституційного Суду України № 5-рп/2001 від 17.05.2001 року (Офіційний вісник України від 08.06.2001 — 2001 р., № 21, стор. 258, стаття 958, код акту 18911/2001) (додаток № 8, на 5-ти арк.).

9. Рішення Конституційного Суду України № 5-рп/2003 від 5 березня 2003 року (Офіційний вісник України від 04.04.2003 — 2003 р., № 12, стор. 134, стаття 544, код акту 24689/2003) (додаток № 9, на 12-ти арк.).

10. Рішення Конституційного Суду України № 12-рп/2012 від 30 травня 2012 року (Офіційний вісник України від 18.06.2012 — 2012 р., № 44, стор. 128, стаття 1706) (додаток № 10, на 6-ти арк.).

11. Рішення Конституційного Суду України № 20-рп/2010 від 30 вересня 2010 року (Офіційний вісник України від 01.10.2010 — 2010 р., № 72/1 Спеціальний випуск; № 77, 2010, с /, стор. 7, стаття 2597 ) (додаток № 11, на 18-ти арк.).

12. Рішення Конституційного Суду України від 29.09.2009 року № 22-рп/2009 (Офіційний вісник України від 19.10.2009 — 2009 р., № 78, стор. 41, стаття 2651, код акту 48091/2009) (додаток № 12, на 7-ми арк.).

13. Постанова Верховної Ради України № 4870-VІ від 05.06.2012 року (додаток № 13, на 1-му арк.).

14. Стенограма п’ятдесят п’ятого вечірнього пленарного засідання десятої сесії Верховної Ради України шостого скликання від 03.07.2012 року (додаток № 14, на 5-ти арк.).

15. Витяг із порядку денного Верховної Ради України від 03.07.2012 року (додаток № 15, на 1-му арк.).

16. Висновок Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності від 23.05.2012 року до проекту Закону № 9073 (додаток № 16, на 6-ти арк.).

17. Висновок Головного науково-експертного управління Апарату Верховної Ради України від 23.05.2012 року до проекту Закону № 9073 (додаток № 17, на 15-ти арк.).

18. Листи-повідомлення Комітету з питань культури і духовності від 22.06.2012 року № 04-21/3-517 (120980)(додаток № 18, на 45-ти арк.).

19. Копія реєстру вихідної кореспонденції Апарату Верховної Ради України від 22.06.2012 року № 120980 "Запрошення взяти участь у засіданні Комітету з питань культури і духовності (опрацювання з/п № 9073 "Про засади державної мовної політики")" (додаток № 19, на 4-х арк.).

20. Витяг з протоколу засідання Комітету з питань культури і духовності № 122 від 03 липня 2012 року (додаток № 20, на 2-х арк.).

21. Довідка Голови Комітету з питань культури і духовності Яворівського В. про підготовку до розгляду в другому читанні проекту Закону про засади державної мовної політики (додаток № 21, на 2-х арк.).

22. Порівняльна таблиця Комітету з питань культури і духовності по проекту Закону № 9073, підготована до другого читання (додаток № 22, на 476-ти арк.).

 

Народні депутати України

 

 

№ п/п

 

Прізвище, ім’я та по батькові народного депутата України

Номер

посвідчення

Підпис

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

До Конституційного Суду України

вул. Жилянська, 14, м. Київ, 01033

 

Суб’єкта права на конституційне подання:

51 народного депутата України

 

Уповноважні за дорученням:

Соболєв Сергій Владиславович

Шустік Олена Юріївна

Сас Сергій Володимирович

 

Конституційне подання

щодо невідповідності Закону України "Про засади державної мовної політики" від "03" липня 2012 року № 5029-VI

Конституції України (неконституційності)

 

Реалізуючи право, надане пунктом 1 частини першої статті 150 Конституції України, статтями 13, 39 і 40 Закону України "Про Конституційний Суд України" від 16.10.1996 року № 422/96-ВР (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, № 49, ст. 272) звертаємося до Конституційного Суду України з проханням визнати неконституційним Закон України "Про засади державної мовної політики" від 03.07.2012 року № 5029-VI (джерела опублікування – Голос України від 10.08.2012 року, № 146; Офіційний вісник України від 20.08.2012 року, № 61, стаття 2471, Інтернет-сервер Верховної Ради України http://zakon.rada.gov.ua/rada/show/5029-17), набрав чинності 10.08.2012 року (далі – Закон України № 5029-VI).

Статтею 1, частиною першою та другою статті 8 Конституції України від 28.06.1996 року, № 254к/96-вр (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, № 30, ст. 141) Україна проголошена демократичною, правовою державою, в якій визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Положеннями статті 152 Конституції України встановлено, що закони та інші правові акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України.

На думку суб’єкта конституційного подання, положення Закону України № 5029-VI є такими, що не відповідають Конституції України, яка є вираженням суверенної волі Українського народу – громадян України всіх національностей.

Частиною другою статті 7 Закону України № 5029-VI кількість регіональних мов в Україні зводиться до переліку з вісімнадцяти (російська, білоруська, болгарська, вірменська, гагаузька, ідиш, кримськотатарська, молдавська, німецька, новогрецька, польська, ромська, румунська, словацька, угорська, русинська, караїмська, кримчацька), що не відповідає положенням Конституції України, та є дискримінаційним стосовно інших мов, які не потрапили до списку, задекларованого цим Законом.

Згідно з даними Державного комітету статистики про етнічні меншини, в Україні також проживають азербайджанці, в’єтнамці, євреї, мордва, турки, узбеки, чехи, грузини, корейці, чуваші, татари, цигани, мови яких також потребують розвитку та захисту в Україні (адреса посилання на статистичні дані: http://2001.ukrcensus.gov.ua/results/nationality_population/graphic#m5).

Конституція України та чинне законодавство України про національні меншини, міжнародні договори, до яких приєдналася Україна, гарантують вільний розвиток, використання і захист усіх мов національних меншин, що живуть на території України.

Статтею 3 Конституції України встановлено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Відповідно до положень частини третьої статті 10, статті 11 Конституції України, в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

З огляду на вказане, частина друга статті 7 Закону України № 5029-VI щодо визначення переліку регіональних мов або мов меншин з вісімнадцяти порушує права та свободи інших регіональних меншин, які проживають в Україні, що суперечить положенням статті 3, частини третьої статті 10, статті 11 Конституції України.

Правова норма, закладена частиною другою статті 7 Закону України № 5029-VI, також порушує положення частин другої та третьої статті 22, частини другої статті 24 Конституції України, відповідно до яких конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Вибірковий захист регіональних мов або мов меншин, передбачений частиною другою статті 7 Закону України № 5029-VI, надає привілеї для одних мовних груп (національних меншин) та обмежує права інших, що має ознаки дискримінації, та порушує принцип рівності громадян перед законом, встановлений частиною першою статті 24 Конституції України, згідно з якою громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Положення частини третьої статті 7 Закону України № 5029-VI суперечать пункту 4 частини першої статті 92 та статті 140 Конституції України.

Відповідно до частини третьої статті 7 Закону України № 5029-VI до кожної мови, визначеної у частині другій цієї статті, застосовуються заходи, спрямовані на використання регіональних мов або мов меншин, що передбачені у цьому законі, за умови, якщо кількість осіб – носіїв регіональної мови, що проживають на території, на якій поширена ця мова, складає 10 відсотків і більше від чисельності її населення.

За рішенням місцевої ради в окремих випадках, з урахуванням конкретної ситуації, такі заходи можуть застосовуватися до мови, регіональна мовна група якої становить менше 10 відсотків населення відповідної території.

У разі збору підписів понад 10 відсотків осіб, які мешкають на певній території, місцева рада зобов'язана прийняти відповідне рішення протягом 30 днів з моменту надходження підписних листів.

Зазначена норма не відповідає положенням Конституції України, оскільки відповідно до частини першої статті 140 Конституції України місцеве самоврядування є правом територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України.

Питання щодо застосування мов є питанням загальнодержавного значення, що підтверджується змістом пункту 4 частини першої статті 92 Конституції України, згідно з яким порядок застосування мов визначається виключно законом.

З огляду на вказане, застосування тієї чи іншої мови на відповідній території повинне визначатися на рівні нормативно-правових актів, що мають вищу юридичну силу (законів), а не рішеннями органів місцевого самоврядування, оскільки застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.

Основний Закон України не наділяє місцеві ради повноваженнями щодо прийняття рішень державного значення.

Крім того, частина третя статті 7 Закону України № 5029-VI суперечить частині четвертій статті 92 Конституції України, згідно з якою порядок застосування мов в Україні визначається виключно законами.

 

Відповідно до положень частини другої статті 10 Закону України № 5029-VI, у межах території, на якій поширена регіональна мова або мова меншини (мови), що відповідає умовам частини третьої статті 8 цього Закону, акти місцевих органів державної влади і органів місцевого самоврядування приймаються державною мовою або цією регіональною мовою, або мовою меншини (мовами) та офіційно публікуються цими мовами.

Положеннями статті 11 Закону № 5029-VI надається можливість на відповідній території використовувати регіональну мову (мови) замість державної в роботі, діловодстві і документації місцевих органів державної влади і органів місцевого самоврядування, при листуванні цих органів з органами державної влади вищого рівня, а також при здійсненні офіційних оголошень, повідомлень. За рішенням місцевої ради найменування органів державної влади і органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ та організацій, написи на їх печатках, штампах, штемпелях, офіційних бланках і табличках можуть виконуватися державною і регіональною мовою (мовами).

Зазначені положення статей 10 та 11 Закону № 5029-VI не відповідають статті 10 Конституції України та її офіційному тлумаченню в Рішенні Конституційного Суду № 10-рп/99 від 14.12.1999 року у справі за конституційними поданнями 51 народного депутата України про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України (справа про застосування української мови) (cправа № 1-6/99) (далі – рішення КСУ № 10-рп/99).

Згідно з Конституцією України як державоутворюючого акта Українського народу державною мовою в Україні є українська мова; держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України (частини перша, друга статті 10). Зазначена стаття Конституції України міститься у розділі І „Загальні засади“, положення якого встановлюють стрижневі елементи суспільного ладу Українського народу і конституційного устрою Української держави, тобто доктринальні положення державотворення.

Згідно зі статтею 2 Закону України „Про Конституційний Суд України“ завданням Конституційного Суду України є гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України. Саме тому зміст рішень Конституційного Суду України і його правові позиції мають бути спрямовані на неухильне дотримання духу і букви нормативних положень Конституції України і її державотворчої доктрини, відображеної у тексті преамбули. Це стосується, зокрема, статусу і ролі української мови як мови державоутворюючої нації.

Конституційний Суд України у пункті 3 мотивувальної частини Рішенням КСУ № 10-рп/99 заклав концептуально-правові позиції, за якими:

– під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов’язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя (абзац перший);

– Конституцією України статус державної мови надано українській мові (частина перша статті 10), що повністю відповідає державотворчій ролі української нації, згідно з преамбулою Конституції України, нації, яка історично проживає на території України, складає абсолютну більшість її населення і дала офіційну назву державі (абзац другий);

– застосування української мови як державної унормовується шляхом конституційного та законодавчого закріплення (абзац десятий);

– публічними сферами, в яких застосовується державна мова, охоплюються насамперед сфери здійснення повноважень органами законодавчої, виконавчої та судової влади, іншими державними органами та органами місцевого самоврядування (мова роботи, актів, діловодства і документації, мова взаємовідносин цих органів тощо); до сфер застосування державної мови можуть бути віднесені також інші сфери, які відповідно до частини п’ятої статті 10 та пункту 4 частини першої статті 92 Конституції України визначаються законами (абзац четвертий). До них, зокрема, належать: розгляд звернень громадян, діяльність Збройних Сил України; видання друкованої продукції, призначеної для службового та ужиткового користування, що розповсюджується через державні підприємства, установи і організації (бланки, форми, квитанції, квитки, посвідчення, дипломи тощо), висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації, оформлення митних документів тощо (перше речення абзацу п’ятого);

– володіння державною мовою є обов’язковою умовою для прийняття до громадянства України і для службових осіб державних органів, установ і організацій (друге, третє речення абзацу п’ятого);

– законодавчо визначеним є також питання про застосування української мови та інших мов у навчальному процесі в державних навчальних закладах України (абзаци шостий, сьомий);

– положення Конституції України зобов’язують застосовувати державну – українську мову як мову офіційного спілкування посадових і службових осіб при виконанні ними службових обов’язків, в роботі і в діловодстві тощо органів державної влади, представницького та інших органів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також у навчальному процесі в державних і комунальних навчальних закладах України (абзац одинадцятий).

З огляду на вказане, положеннями статті 10, 11 Закону № 5029-VI щодо надання можливості використовувати регіональну мову (мови) на заміну українській мові в роботі органів державної виконавчої влади, місцевого самоврядування та інших сферах публічного суспільного життя, нівелюється статус української мови як державної, визначеної статтею 10 Конституції України, яку можна розглядати у двох основних значеннях: як індивідуальне природне право мовного носія, коли мова є засобом (механізмом) суспільної комунікації взагалі, і як спільне природне право відповідного етносу, завдяки чому державне утворення ідентифікується з титульною нацією.

В останньому значенні державна мова набуває статусу одного із елементів конституційного правопорядку. У такому випадку функціонування мови як державної виконує природне, суспільно значуще завдання, яке спрямоване на становлення і існування держави Українського народу.

За частиною другою статті 10 Конституції України українська мова має виконувати відповідну державотворчу, на відміну від інших мов, функцію, а отже, бути в постійній дії і максимально працювати у всіх сферах суспільного життя, відіграваючи певну роль.

Зазначене вказує на підстави для виокремлення української мови із сукупності інших національних мов, якими громадяни України можуть користуватися у повсякденному житті, і для набуття нею обов’язкового загальновживаного статусу.

Варто зауважити, що відповідно до положень статті 69 Закону України "Про Конституційний Суд України" рішення і висновки Конституційного Суду України рівною мірою є обов'язковими до виконання.

При розробці Закону України № 5029-VI суб’єктом законодавчої ініціативи не було враховано рішення КСУ № 10-рп/99 про застосування української мови як мови офіційного спілкування посадових і службових осіб при виконанні ними службових обов'язків, в роботі і в діловодстві тощо органів державної влади, представницького та інших органів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, при судовому провадженні, а також у навчальному процесі в державних і комунальних навчальних закладах України.

Стаття 14 Закону України № 5029-VI, якою врегульовуються питання застосування мови у сфері судочинства, досудового розслідування, дізнання і прокурорського нагляду, також суперечить положенням Конституції України.

Відповідно до положень частини другої статті 14 вказаного Закону, у межах території, на якій відповідно до умов частини третьої статті 8 цього Закону поширена регіональна мова, держава гарантує можливість здійснювати судове провадження цією регіональною мовою (мовами). Необхідність забезпечення такої гарантії має враховуватися при доборі суддівських кадрів.

Встановлення додаткових вимог для зайняття посади судді (знання регіональної мови) не відповідає частині третій статті 127 Конституції України, відповідно до якої на посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший двадцяти п'яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи у галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та володіє державною мовою.

Частинами першою та другою статті 14 Закону України № 5029-VI допускається судове провадження по справі, подача до суду письмових процесуальних документів і доказів регіональною мовою (мовами), при цьому у разі необхідності забезпечується переклад на державну мову без додаткових витрат для сторін процесу.

Такі положення статті 14 Закону України № 5029-VI дискредитують значення і статус української мови як державної в суспільстві та є такими, що не відповідають вимогам частини першої та другої статті 10 Конституції України.

Загалом, з контексту положень статті 14 Закону України № 5029-VI вбачається надання можливості домінуванню регіональної мови (мов) над державною, українська мова набуває другорядного значення.

Враховуючи те, що українська мова в періоди втрати українцями власної державності зазнавала жорстоких переслідувань та різноманітних заборон, а самі носії української мови зазнавали масового фізичного знищення, зокрема геноциду, внаслідок чого мільйони українців зазнали впливу руйнівних явищ русифікації та денаціоналізації, а разом з українцями всі національні меншини, що проживали на етнічних українських землях, надання українській мові на деяких територіях вторинного значення є неприпустимим та протирічить положенням частини першої та другої статті 10 Конституції України.

Частиною першою статті 20 Закону України № 5029-VI встановлено, що вільний вибір мови навчання є невід'ємним правом громадян України, яке реалізується в рамках цього Закону, за умови обов'язкового вивчення державної мови в обсязі, достатньому для інтеграції в українське суспільство.

При цьому жодним чинним законодавчим актом такий рівень обсягу вивчення української мови не визначено, що може становити загрозу існуванню та розвитку української мови в цілому як державної мови всупереч статті 10 Конституції України.

Варто зазначити, що деякі терміни та визначення, які використовуються в Законі України № 5029-VI є такими, що не відповідають термінам та визначенням Конституції України.

Зокрема визначення “державна мова”, яке у Законі України № 5029-VI тлумачиться як “закріплена законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, установах та організаціях на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, в сферах зв’язку та інформатики тощо” (стаття 1) не узгоджується з визначенням, що застосовується в Основному Законі «органи державної влади та органи місцевого самоврядування».

Понятійно-термінологічний апарат Закону України № 5029-VI також суперечить термінології Конституції України в частині вживання термінів “державна мова”, “російська мова”, “мови національних меншин”, “мовна самобутність”. У Законі України № 5029-VI, на противагу термінології Основного Закону, вживаються терміни “національні мови”, “мовна група”, “регіональна мова або мова меншин”, “регіональна мовна група”, “мовна меншина”, “мовне самовизначення”, “двомовність”, “рідна мова”, “мова, що традиційно використовується в межах певної території держави”, “багатомовність”, “мовні уподобання”.

Пункт 5 частини першої статті 1 Закону України № 5029-VI дає визначення поняттю "регіон", яке не відповідає першій та другій частинам статті 133 Конституції України.

Відповідно до положень Закону України № 5029-VI: "регіон – окрема самоуправна адміністративно-територіальна одиниця, що може складатися з Автономної Республіки Крим, області, району, міста, селища, села".

Статтею 133 Конституції України передбачено, що систему адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села.

Такий підхід щодо застосування термінів та визначень у Законі України № 5029-VI суперечить частинам першій та другій статті 8 Конституції України, згідно з положеннями яких в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Загалом положення Закону України № 5029-VI модифікують межі функціонування державної мови на території України, що є змінюванням конституційного ладу України, та суперечить частині третій статті 5 Конституції України, згідно з якою право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.

Також положення Закону України № 5029-VI мають ознаки дискримінації осіб за мовним ідентифікатором, про які зазначалося у тексті цього подання, що порушує конституційні та міжнародно-правові стандарти захисту основних прав та свобод людини.

Варто зазначити, що Україна як суб'єкт міжнародного права, одна із засновниць ООН, проводить активну роботу, спрямовану на використання не тільки національних, а й міжнародних інститутів захисту прав людини. Цьому сприяють положення Конституції України, згідно з якими "чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України" (ст. 9), а також визначення зовнішньої політичної діяльності України як такої, що "спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права" (ст. 18).

Серед найвагоміших загальних міжнародних документів, з якими повністю узгоджуються положення Конституції України, – Загальна декларація прав людини (1948 р.).

Згідно з положеннями статті 7 цієї Декларації, всі люди рівні перед законом і мають право, без будь-якої різниці, на рівний їх захист законом. Усі люди мають право на рівний захист від якої б то не було дискримінації, що порушує цю Декларацію, і від якого б то не було підбурювання до такої дискримінації.

Принцип рівності є одним із основних у галузі захисту прав і свобод людини, який задекларований Загальною декларацією прав людини (1948 р.) та іншими міжнародно-правовими актами, ратифікованими Україною. Статті 1 і 2 Загальної декларації прав людини, пункт 2 статті 2 і статті 3 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, ратифікованого Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19.10.73N 2148-VIII (2148-08), статті 2 і 3 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, ратифікованого Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19.10.73 N 2148-VIII (2148-08), проголошують рівність всіх людей незалежно від раси, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, народження або інших обставин.

Враховуючи вищевказане, визначення частиною другою статті 7 Закону України № 5029-VI переліку з 18 регіональних мов або мов меншин (російська, білоруська, болгарська, вірменська, гагаузька, ідиш, кримськотатарська, молдавська, німецька, новогрецька, польська, ромська, румунська, словацька, угорська, русинська, караїмська, кримчацька), до яких застосовуються заходи, спрямовані на їх використання, також суперечить низці ратифікованих Україною міжнародно-правових актів, в частині порушення основних прав і свобод людини, оскільки в Україні проживають також інші національні меншини, мовні інтереси яких не враховано (азербайджанці, в’єтнамці, євреї, мордва, турки, узбеки, чехи, грузини, корейці, чуваші, татари, цигани) (адреса посилання на статистичні дані: http://2001.ukrcensus.gov.ua/results/nationality_population/graphic#m5).

У Законі України № 5029-IV зазначено, що необхідність його прийняття була пов’язана із виконанням вимог Європейської хартії регіональних мов та мов меншин, ратифікованої Законом України від 15.05.2003 № 802-IV (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, N 30, ст.259) (далі – Європейська Хартія).

Відповідно до преамбули Європейської Хартії, основною метою цього документа є охорона історичних регіональних мов або мов меншин Європи, які знаходяться під загрозою відмирання, створення умов для їх захисту і використання з метою збереження та розвитку культурного багатства і традицій Європи.

При цьому у преамбулі Європейської хартії зазначено, що охорона і розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні зашкоджувати офіційним мовам і необхідності вивчати їх.

Зазначений документ, в першу чергу, орієнтує органи публічної влади не на визнання тієї чи іншої мови регіональною і надання їй особливого статусу, а на охорону історичних регіональних мов або мов меншин Європи, які зникають або знаходяться на стадії відмирання.

Закон України № 5029-IV не є орієнтованим на захист регіональних мов, які знаходяться під загрозою відмирання, а переважно посилює розвиток і функціонування російської мови, подекуди надаючи їй такого ж статусу як українській, що є невиправданим та не відповідає основним цілям Європейської Хартії, оскільки за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р., російську мову в Україні визначили як рідну 29,6% населення (адреса посилання: http://2001.ukrcensus.gov.ua/results/general/language/).

21 жовтня 2011 року Комітет з питань культури і духовності Верховної Ради України звернувся із запитом до Венеціанської Комісії з проханням розглянути проект Закону України «Про засади державної мовної політики» від 26.08.2011 № 9073 (CDL – REF (2011)061, CDL – АD(2011)047 – оригінал англійською). 16-17 грудня 2011 року Європейською комісією за демократію через право (Венеціанською Комісією) на її 89-му пленарному засіданні був прийнятий Висновок № 651/2011 від 19.02.2011 року (на підставі коментарів, підготовлених доповідачами Сержіо Бартоле та Яном Велаерсом) (далі – Висновок). Оцінка Венеціанської Комісії вказаного вище законопроекту ґрунтувалася на наявних міжнародних стандартах, зокрема на Рамковій конвенції про захист національних меншин від 01.02.1995 року, ратифікованій Законом від 09.12.1997 року № 703/97-ВР, та Європейській хартії регіональних мов або мов меншин (адреса посилання: http://portal.rada.gov.ua/rada/document/297162/strasb.pdf).

У пунктах 20 та 21 частини "В" розділу IV Висновку Комісія відзначила, що "не зважаючи на той факт, що ст. 10 Конституції визнає державною тільки українську мову, в кількох статтях проекту закону російська мова отримує той самий рівень захисту, як і українська мова. Це включає: публікацію актів центральних органів влади, паспорти та документи персональних даних двома мовами (ст. 14.1); досудове слідство, допити та прокурорський нагляд (ст.16); освіта у «дошкільних, загальноосвітніх середніх та позашкільних, професійно-технічних та вищих навчальних закладах, згідно з потребами громадян (ст. 21.2 та 21.8 до 21.11); вивчення державної мови та російської мови в усіх загальноосвітніх середніх навчальних закладах (ст.21.7); поштові відправлення та телеграми (ст.26.2). Таким чином, для багатьох аспектів державного управління російська мова стає "на рівних" із державною мовою.

У пунктах 45 та 46 Висновку Венеціанської Комісії зазначається: "Одночасно, у Статті 1 проекту закону державна мова визначається як «закріплена законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, установах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, в сферах зв'язку та інформатики», без відсилки на індивідуальні права та обов'язки індивідууму. Із тривогою зазначаємо, що хоча українська мова має вважатися єдиною державною мовою, як передбачено Конституцією, в цій же самій Статті 1 проекту закону, в контексті нового визначення «регіональних мов та мов меншин» згадуються «офіційна мова (мови) цієї держави». Венеціанська Комісія в цьому контексті нагадує про Рішення Конституційного Суду України № 10-рп/99 від 14 грудня 1999 р., згідно з яким Стаття 10 Конституції передбачає, що «Публічними сферами, в яких застосовується державна мова, охоплюються насамперед сфери здійснення повноважень органами законодавчої, виконавчої та судової влади, іншими державними органами та органами місцевого самоврядування (мова роботи, актів, діловодства і документації, мова взаємовідносин цих органів тощо».

Венеціанській Комісії видається сумнівним, що паралельне використання державної мови та регіональної мови чи мови меншини, а на практиці переважно російської мови, – у широких сферах громадського життя і не тільки на місцевому рівні – може все ще розглядатися як відповідне Статті 10 Конституції, як роз'яснив Конституційний Суд.

Пунктом 49 Висновку Венеціанської Комісії зазначено, що залишається окремо згаданою тільки обмежена кількість регіональних мов, в той час як Європейська Хартія, ратифікована Україною, гарантує захист всім регіональним мовам та мовам меншин. Пунктом 66 Висновку Комісії наголошено на необхідності доопрацювання у вказаному законопроекті "справедливого збалансування захисту прав меншин, з одного боку, та збереження державної мови як інструменту інтеграції суспільства – з іншого боку".

Відповідно до частини першої статті 68 Конституції України, кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Виходячи з вищенаведеного, керуючись статтею 147, пунктом 1 статті 150, статтею 152 Конституції України, пунктом 1 статті 13, статтями 15 та 40 Закону України «Про Конституційний Суд України»,

просимо:

визнати Закон України "Про засади державної мовної політики" від 03.07.2012 року № 5029-VI (джерела опублікування – Голос України від 10.08.2012 року, № 146; Офіційний вісник України від 20.08.2012 року, № 61, стаття 2471) неконституційним повністю у зв'язку із невідповідностю його положень Конституції України.

Брати участь у конституційному провадженні за цим поданням доручено народним депутатам України:

1. Народний депутат України Соболєв Сергій Владиславович (адреса: м. Київ, вул. Грушевського, 5, e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду , тел.: 255-35-32).

2. Народний депутат України Шустік Олена Юріївна (адреса: м. Київ, вул. Грушевського, 5, e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду , тел.: 255-20-42).

3. Народний депутат України Сас Сергій Володимирович (адреса: м. Київ, вул. Грушевського, 5, e-mail: Sas. Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду , тел.: 255-43-60).

Перелік документів і матеріалів, що додаються

1. Витяг із Конституції України від 28.06.1996 року, № 254к/96-вр, (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, № 30, ст. 141) (статті: 1, 3, 8, 9, 10, 11, 18, 22, 24, 68, 92, 127, 133, 140, 147, 150, 152) (додаток № 1, на 7-ми арк.).

2. Витяг із Закону України "Про Конституційний Суд України" від 16.10.1996 року № 422/96-ВР (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, № 49, ст. 272) (статті: 13, 15, 39, 40, 69) (додаток № 2, на 3-х арк.).

3. Закон України "Про засади державної мовної політики" від 03.07.2012 року № 5029-VI (Голос України від 10.08.2012 року, № 146; Офіційний вісник України від 20.08.2012 року, № 61, стаття 2471) (додаток № 3, на 31-му арк.).

4. Рішення Конституційного Суду від 14.12.1999 року № 10-рп/99 у справі за конституційними поданнями 51 народного депутата України про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України (справа про застосування української мови) (cправа № 1-6/99) (Офіційний вісник України від 11.02.2000 р., № 4, стор. 109, стаття 125, код акту 14039/2000) (додаток № 4, на 7-ми арк.).

5. Витяг із Європе йської хартії регіональних мов або мов меншин, ратифікованої Законом України "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин" від 15.05.2003 року № 802-IV ( Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, № 30, ст.259 ) (Офіційний вісник України від 25.12.2006р., № 50, стор. 379, стаття 3381, код акту 38101/2006) (преамбула, стаття 1) (додаток № 5, на 2-х арк.).

6. Витяг із Загальної декларації прав людини від 10.12.1948 року, документ 995_015 (стаття 1, 2, 7) (додаток № 6, на 1-му арк.).

7. Висновок Венеціанської Комісії від 19.02.2011 року № 651/2001 (на підставі коментарів, підготовлених доповідачами Сержіо Бартоле та Яном Велаерсом) (CDL – REF (2011) 061, CDL – АD(2011) 047 – оригінал англійською (додаток № 7, на 12-ти арк.).

8. Витяг із Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, ратифікованого Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19.10.73N 2148-VIII (2148-08) (статті 2, 3) (додаток № 9, на 1-му арк.).

9. Витяг із Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, ратифікованого Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19.10.73 N 2148-VIII (2148-08) (статті 2, 3) (додаток № 10, на 2-х арк.).

10. Дані Державного комітету статистики (додаток № 11, на 1-му арк.).

11. Висновок Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності від 23.05.2012 року до проекту Закону № 9073 (додаток № 11, на 6-ти арк.).

12. Висновок Головного науково-експертного управління Апарату Верховної Ради України від 23.05.2012 року до проекту Закону № 9073 (додаток № 13, на 15-ти арк.).

Народні депутати України

 

№ п/п

Прізвище, ім’я та по батькові Народного депутата України

Номер посвідчення

Підпис

 

 

 

 

 

 

 

Біографія

Статистика